10 февраля ·
Грудень 2007-го. В Ужгороді саме проходив літературний ярмарок "Книжковий Миколай" (чудовий захід, який, на жаль, перестав існувати). Гори книжок довкола, а також – видавці та письменники за прилавками. Всі посміхалися, а я відчував, що потрапив у якесь магічне місце. Іду поміж прилавків і бачу – в одному місці скупчились мої батьки, близькі родичі, видавець Олена Миколаївна та кілька незнайомих людей. Явно дивляться саме на мене і також посміхаються. Я побачив стоси першої своєї книжки - "Що найголовніше у світі"... Сказати, що дуже зрадів? Напевно, але в першу чергу взяв книжку та почав гортати... і перше, на що звернув увагу, – виправлення. "Що за справи? Чому вони виправили мій твір? Це вже не моє...". Я був неслабо розчарований, і мене тоді ледь заспокоїли. А потім познайомили із дідусем невисоко росту,що стояв поміж інших, і сказали, що це – редактор книжки. Звали його Леонід Дмитрович Годований. І хоч я був розчарований виправленнями власних творів, він посміхнувся мені. Так я познайомився зі своїм першим редактором. Леонід Дмитрович був редактором і моєї збірки казок "My Dreams". Минуло чотири роки, мені було 12. Видавці спілкувалися зі мною на тему оформлення та інших речей. Це було дуже приємно і за це надзвичайно вдячний Олені Миколаївні Кухарській, директору Поліграфцентру "Ліра". Одного разу ми зустрілися із Леонідом Дмитровичем у парку за художнім музеєм Бокшая. Саме серце міста дихало спокійно. На рідкість чудова літня днина. Досвідчений редактор пригощає мене сливами та розповідає, як у дитинстві він не помічав у них черв'яків, допоки не зауважила мама. Ми працювали над книжкою. Сам цей факт надавав мені трохи серйозності та усвідомлення цієї серйозності. Леонід Дмитрович провів для мене приватний фаховий майстер-клас із роботи над текстом на прикладі моїх же творів, і чимало речей, які він мені тоді розповів, пам'ятаю донині. Я наче прийшов на вчення до тибетського монаха чи довгобородого чаклуна; ще, не знаю чому, обличчя Л.Д. видавалось мені позбавленим недоліків. Власне, як і сам він. Надзвичайно обізнаний, тонкий фахівець, який розмовляв зі мною на рівні, наче з дорослим, і неймовірно добра та скромна людина. Причому, Леонід Дмитрович нерідко жартував з мене, але це завжди були теплі жарти, за які я ніколи не ображався. Коли ми востаннє зустрічалися, він повільно йшов вулицею Капушанською додому з аптеки. Розповів про свої негаразди (які саме, не писатиму), а проте – нітрохи не жалівся. Защемило мені, адже Леонід Дмитрович – один серед найдостойніших. Таких, яких нині майже немає. А головне – дорогий мені. Звістка про те, що він відійшов, пройшлася по всьому моєму тілу та свідомості. Хоч і і усвідомлював, що все до цього йшло... Але я ніколи не забуду Леоніда Дмитровича та всього того, що він для мене зробив. Вічна пам'ять!